+++

«Ты так давно не брился, – говоришь ты, – давай  побрею тебя.
Бритва не знает злости.
По бритве не скорбят.
Бритва не знает благодарности,
бритва не знает кривд.
Я знаю твоё лицо, как слепые знают свой шрифт.

Бритва срезает память, как камышей тростники.
Бритва зовет вперёд, тянет на дно реки,
сквозь засуху морщин,
сквозь песчаные дюны лица,
тянет она сквозь скулы – острые, как у мертвеца.

Я знаю твоё дыхание и тепло,
я знаю то место в тебе,
где любовь превращается в зло,
я знаю твою кожу – сухую, будто грунты,
я знаю всё то, чему научил меня ты.

Бритва никогда не спросит, почему.
Бритва пускает кровь, будто в город чуму.
Бритва правит шрамы, как маршрут кораблям.
Ты так давно не брился – давай побрею тебя».

И ведёшь холодную сталь вдоль сосудов, узлов,
вдоль потоков крови, вдоль рассветных часов,
ведёшь, ведёшь вдоль вздохов моих  и  дыханий,
ведёшь без удивления,
ведёшь без нареканий,

между яростью и нежностью, утехой и бедой,
между небесами и чернозёмом,
между сушей и водой,
между голосом и молчанием, ведёшь вглубь судьбы.
Главное не ошибись, слышишь, главное не ошибись.

Никто не знает, как работает любовь,
из каких движений она рождается, из каких слов,
из какой извлекается радости, из какой вины.
Но она работает, попробуй останови.

Тонко-тонко проходя промеж вен,
едва касаясь лезвием имён и измен,
без опор, в пустоте,
одна на свете,

за шаг от жизни,
за шаг от смерти.

Деревья

Ночью не успел я об этом сказать.
Ночь – это сердца с золотыми нервами.
А наутро выходишь из своих казарм –
солнце в вышине
и туман между деревьями.

Дети его просвечивают душами,
во влаге его – печаль расставанья.
Если не хочешь обо мне думать –
думай об этих деревьях в тумане.
Думай о них, когда тебе радостно,
думай, когда тебе хочется плакать.
Деревья в тумане похожи на радио:
делятся бедами,
делятся планами.

Не вспоминай меня, когда одной
нужно побыть, отдохнув от мороки,
думай о лесе, что стоит  стеной –
крепкой, надёжной, высокой.

Думай о силе, прорастающей корнями,
думай о ранах-надрезах и кроне.
Пусть эта земля, осенняя, смоляная,
наполнит теплом
ночь твою чёрную.

Думай о мокрой траве между дюнами,
думай себе, будто ты в это веришь.
Я знаю, о чём ты взаправду думаешь,
когда ты думаешь о деревьях.

Я знаю, я храню в себе эту тайну,
когда туман и гомон ночной.
Не бывает ничего случайного.
Нет ничего.
Совсем ничего.

* * *

Плыви, рыба, плыви –
вот острова твои,
что с твоею травой,
вот и твой рулевой:
правит твой маршрут,
шьёт тебе парашют
и в глубине, на мели

пасёт тебя и рулит. 

Когда от зелёных звёзд,
как выплаканных слёз,
устье реки горит,
кормчий твой говорит:
вот они – мои сны,
вот – рыбаков челны,
ночь, теченье, маяк,
смерть, наверно, моя.

Жизнь – это тишь и смех.
Её достанет на всех.
Её  хватит родным

и всем любвям моим.
Вот и лети, рыба, лети –
я знаю все мосты,
знаю любой поворот,
всё делаю наоборот.

Только твои слова
могут расколдовать,
как отпущенье грехов,
развязыванье узелков.
Люби, рыба, люби,
не замечай обид,
пусть безнадёжно, пусть –
ликуй, побеждая грусть.

Любовь стоит всего –
страдания твоего,
стоит твоих разлук,
и отвращенья и мук,
собачьего злого воя,
ярости и милосердья.
Стоит всего живого.
Не говоря уж о смерти.

* * *

Откуда ты, чёрной гурьбой птичья стая?
– Мы, капеллан, жители города, что не стало.
Пришли сюда с покорностью, утомлённая рать.
Передай своим, больше не по кому стрелять.

Из  железа и камня нам город для жизни был дан.
У каждого из нас теперь в руке чемодан.
В каждом из них пепел, собранный под прицелом.
Теперь даже в наших снах пахнет горелым.

В нашем городе женщины были звонки, беспечны.
Пальцы их ночью могли ощущать бесконечность.
Родники в городе были глубокие, словно жилы.
Церкви были просторные. Мы их сами спалили.

Лучше всего о нас скажут могильные плиты.
Можешь ли с нами просто поговорить ты?
Возьми нас в объятий тиски, даруй свою благодать.
Тебя ж, капеллан, учили исповедовать и причащать.

Скажи нам, зачем выжигали наш город.
Скажи хотя бы, что это не подлый сговор.
Скажи, нам, по крайности, что покарают виновных.

Хоть что-то скажи, чего не наврут в новостях уголовных.

– Что ж, давайте я вам расскажу, что такое утрата.
Всем виновным, конечно, будет достойной расплата.
Потому, между прочим, невинных она ожидает ещё.

Даже тех ожидает она, кто вообще не при чём.

Что же именно вас затянуло в мутные эти потоки?
Надо было внимательнее читать книги пророков.
Обходить надо было адские дыры и двери.
Для мирянина главное – не видеть в действии символов веры.

Помните, что сказано у пророков про боль и терпение, 
о птицах, что падают на города, словно каменья?
Вот тогда и начинаются, собственно, утраты.
В конце – там вообще плохо, и нет возврата.

Какое меж нами различие? Как у гласных с согласными.
Все готовы признать смерть, когда не касается вас она.
Никого никогда в этой жизни не минует расплата.
Я всегда говорю об этом и буду краток.

Я ничего не знаю о неизбежности искупления.
Я не знаю, где жить вам и в каком идти направлении.
Я говорю, что каждого из нас настигло зло.
Если б вы знали, как всем нам не повезло. 

+++

«Ти так давно не голився, – говориш ти, – давай тебе поголю.

Бритва не знає злості.

Бритва не знає жалю.

Бритва не знає подяки,

бритва не знає кривд.

Я знаю твоє лице, як сліпі знають свій шрифт.

Бритва зрізає пам’ять, мов очерет.

Бритва тягне на дно, бритва кличе вперед,

крізь посуху зморщок,

крізь піщані дюни лиця,

тягне крізь вилиці – гострі, як у мерця.

Я знаю твоє дихання і тепло,

я знаю те місце в тобі,

де любов перетворюється на зло,

я знаю твою шкіру – суху, наче грунти,

я знаю все те, чому навчив мене ти.

Бритва ніколи не запитає чому.

Бритва пускає кров, ніби до міста чуму.

Бритва править шрами, як маршрут кораблю.

Ти так давно не голився – давай тебе поголю».

І ведеш холодну сталь уздовж судин,

уздовж потоків крові, уздовж ранкових годин,

ведеш, ведеш уздовж подихів і зітхань,

ведеш без подиву,

ведеш без нарікань,

поміж люті й ніжності, поміж втіхи й біди,

поміж небес і чорноземів,

поміж суші й води,

поміж голосу і мовчання, ведеш углиб.

Головне не схиб, чуєш, головне не схиб.

Ніхто не знає, як працює любов,

з яких рухів вона народжується, з яких розмов,

з якої виймається радості, з якої вини.

Але вона працює, спробуй її зупини.

Тонко-тонко проходячи між вен,

ледь торкаючись лезом імен,

виснучи в порожнечі,

не маючи опертя,

за крок від смерті,

за крок від життя. 

Дерева

Вночі я не встиг про це сказати.
Ніч – це серця з золотими нервами.
А на ранок виходиш зі своєї казарми –
сонце вгорі
і туман між деревами.

Діти його просвічують душами,
основи його – вологі, останні.
Якщо не хочеш про мене думати –
думай про ці дерева в тумані.
Думай про них, коли тобі радісно,
думай, коли тобі хочеться плакати.
Дерева в тумані схожі на радіо:
діляться бідами,
діляться планами.

Якщо не хочеш про мене згадувати,
якщо не маєш сили та спокою,
думай про ліс, що стоїть загатою –
міцною, надійною та високою.

Думай про сталеве коріння,
думай про надрізи й крону.
Нехай ця земля, смоляна і осіння,
наповнить теплом
ніч твою чорну.

Думай про мокру траву між дюнами,
думай собі, ніби так і треба.
Я ж знаю, про що ти насправді думаєш,
коли ти думаєш про дерева.

Я знаю, я все це собі переховую
серед туману й огрому нічного.
Немає нічого випадкового.
Немає нічого.
Зовсім нічого.

* * *

Пливи, рибо, пливи –
ось твої острови,
ось твоя трава,
ось твоя стернова:
править твій маршрут,
шиє тобі парашут,
пасе тебе в глибині
при своєму стерні.

Коли зелені зірки
падають в гирло ріки,
тоді твоя стернова
промовляє слова:
це ось – мої сни,
це – рибальські човни,
це – ніч, це – течія,
це – смерть, певно, моя.

Життя – це тиша й сміх.
Його стане на всіх.
Його вистачить всім –
всім коханням моїм.
Тому лети, рибо, лети –
я знаю всі мости,
знаю всі маяки,
роблю все навпаки.

Лише твої слова,
лише таємниці й дива,
лише сповідь і піст
в одному з портових міст.
Кохай, рибо, кохай,
хай безнадійно, хай,
хай без жодних надій –
радій, рибо, радій.

Любов варта всього –
варта болю твого,
варта твоїх розлук,
варта відрази й мук,
псячого злого виття,
шаленства та милосердь.
Варта навіть життя.
Не кажучи вже про смерть.

+ + +

Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
– Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

– Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

Перевод на русский язык Аркадия Шпильского (Ньютаун, шт. Пенсильвания). Родился в 1949 г. в Киеве. Окончил Киевский политехнический институт. Работал в научно-исследовательских центрах СССР и США. После эмиграции в 1992 специализируется в области биостатистики.

Сергей Жадан - украинский поэт, прозаик, эссеист, переводчик. Живёт и работает в Харькове. В марте 2008 года роман Жадана Anarchy in the UKR в русском переводе вошёл в «длинный список» российской литературной премии «Национальный бестселлер». В мае 2010 года журнал GQ вторично выдвинул Жадана на звание «Человек года» в номинации «Писатели» за книгу «Красный Элвис» (первое выдвижение произошло в 2008 году за Anarchy in the UKR).